Категорії
Новини

Туніс. Згадуючи Карфаген.

Туніс – загальновизнаний край масового пляжного відпочинку, писати про який ще банальніше, ніж брати в ньому участь. Але на туристичній карті країни є точка, здатна до купання та засмаги додати дещо важливіше. Це Карфаген — стародавнє місто-держава, яке колись панувала майже над половиною тодішнього світу.

Карфаген

Карфаген, як відомо, був повалений іншою великою державою – Римом і канув у Лету. Тут саме місце дати волю уяві, яка починає невтомно зіставляти «століття нинішнє і минуле століття».

Спочатку вас затягують у традиційний набір місцевих заманок, і ви покірно підкоряєтеся цій круговерті. Везуть до Сахари, справжньої з безмежними барханами найдрібнішого перетертого часом піску; демонструють захід сонця, видовище і справді запам’ятовується; катають на дромадері (одногорб верблюді); влаштовують сафарі на джипах, запевняючи, що при цьому ви приєднуєтеся до ралі Париж-Дакар; активно націлюють на можливість бачити «міраж у пустелі», і вам, що втомився, дійсно щось мерехтить. В Ель-Джемі покажуть місткий колізей, що добре зберігся, але він вас не дуже схвилює, тому що ви знаєте, що Колізей у світі тільки один, у Римі, а все інше — колізеї. Прохолодно сприйміть ви й мечеть у Кайруані — «четверту святиню ісламу», бо згадайте, що гід на Кіпрі називав «четвертою святинею» мечеть на березі соляного озера під Ларнакою. Усе та ж істина: одиничне лише перше, решта — штампування.

Повернення до готелю, вечері. «Вони їли, сидячи навколо великих страв, хапали шматки м’яса і насичувалися в позі левів, що розривають здобич. Несподіванка нових страв збуджувала жадібність бенкетів… вони широко посміхалися від радості, що нарешті можуть наїстися досхочу», — схоже, що Флобер, живописуючи у своїй «Саламбо» бенкет варварів, внутрішнім поглядом бачив і майбутніх підкорювачів цих місць із браслетами на зап’ястях.

Людська природа мало змінюється, часом вся тисячокілометрова туніська смуга піщаних пляжів з білими мілинами і блакитними басейнами є великим загоном – відстійником для тих, хто балує сьогодні. Теж вершина (захід сонця?) цивілізації. Наш туристичний автобус мчить платним швидкісним автобаном, а за вікнами проносяться картини життя, яким воно було тут і тисячі років тому: доглянуті оливкові гаї (у країні 65 мільйонів оливкових дерев, це «нафтодолари» Тунісу та його гордість); солончакові пустки, на яких бербери вигулюють стада овець; далеко на півдні, в гірських печерах живуть справжні троглодити (щоправда, з мобільниками та супутниковим ТБ).

Байка

Про них наш гід має ексклюзивну байку. «Одного разу я проводив екскурсію для вашого знаменитого політика Жириновського та його трьох супутників, — гіда переповнює гордість від успіху, що випав на його частку. — Так ось, біля печер, де почалося фотографування і випрошування динарів, найбільш активно й красномовно виступав один із троглодитів у мальовничих лахміттях, що жваво, але з сильним акцентом говорив російською. Жириновський якось особливо пильно подивився на обірванця, раптом упевнено тицьнув його пальцем у груди: «Москва, МДУ, філфак!» і той, уже майже без акценту, сконфужено пробурмотів «так, а як ви здогадалися, Володимире Вольфовичу?», а потім, уже оговтавшись, додав «ось доводиться підробляти троглодитом, знаннями поетики північноафриканських народностей сім’ю не прогодуєш, а в мене п’ятеро». До речі, мене Жириновський вразив ще й тим, що знав про Туніс багато, про що я й не чув. А його супутники запитань не ставили.»

Мій власний тижневий досвід привів мене до висновку, що з усіх російських прізвищ «вулиця» (таксисти, торговці, випадкові перехожі) може назвати лише два — Путін та Шарапова, тільки вони фігурують у місцевих телевізійних програмах, решта — для інтелектуалів.

В’їжджаємо до столиці, її сучасні райони створювали французькі архітектори, інтуїтивно прагнучи звести «Париж Північної Африки». Зелень місцевих «елісейських полів», що перетинають місто із заходу на схід, яскравіше паризькій, є, очевидно, і своя «тріумфальна арка». Але є і малогабаритний Біг Бен, це реверанс у бік Лондона. Місто не хоче орієнтуватися на якусь одну метрополію.

А основа основ, як і у всіх туніських містах, — це Медіна, «центр», старе місто, що є величезним базаром-лабіринтом, обнесеним стінами з жовтого пісковика. Місто жваве, доброзичливе, віротерпиме, державна релігія (іслам) спокійно уживається з синагогами, православними храмами, католицькими костелами. За тисячоліття тут відзначилося стільки народностей — бербери, фінікійці, римляни, вандали, візантійці, араби, іспанці, французи, кожна зі своїми віруваннями, що знайти коріння чогось споконвічного неможливо. «Я мусульманин, але навчався у французькому коледжі при католицькому монастирі – батьки хотіли дати мені кращу освіту», – каже наш гід.

Навіть у перший тиждень Рамадану магазини не припиняють роботу — торгівля теж святе для тунісця, у жилах якого арабська кров змішалася із семітською кров’ю фінікійців — найбільших торговців давнини. Туристам тут комфортно та спокійно — ні тероризму, ні пограбувань, ні хуліганства, гуляй хоч на півночі. Мабуть, єдиний дратівливий чинник — одноманітність ресторанної східної музики, яка використовує не більше п’яти нот, хоча, втім, наша попса в цьому плані ще економніша. По ТБ весь тиждень іде повтор матчу Туніс-Марокко, який вивів тунісців у фінальну частину світового футбольного чемпіонату.

Президент Хабіб Бургіба

Засновник незалежного Тунісу (1956 рік, закінчення колоніального панування Франції) та його перший президент Хабіб Бургіба, пробувши на своїй посаді два терміни, покладені конституцією, потім утвердився (зрозуміло, за всенародного схвалення) довічним президентом. Цілком на кшталт місцевої безконфліктності і щоб уникнути непередбачуваних політичних катаклізмів. Щоправда, «довічно» не вийшло — у 82 роки через склероз, він все ж таки був відсторонений від вищої влади. Але за 31 рік свого правління встиг побудувати в країні якийсь специфічний «дустурівський» соціалізм. Не рай, не достаток, але все ж таки цілком реальний захист простої людини.

Іноземним компаніям відкрито все і надані податкові пільги, але лише за обов’язкової умови: давати роботу вони повинні тільки тунісцям і третину виробленої продукції залишати в країні. Ця нехитра політекономія без гарвардських вишукувань забезпечує середню зарплату на рівні 350—500 доларів, а університетським професорам — понад 1500 доларів; майже 90 відсотків населення мають власне житло; на пенсію та чоловіки та жінки йдуть у 60 років. Не зовсім ясно, чи враховуються в цих цифрах печерні троглодити і кочові бербери, а крім того, ви звертаєте увагу на те, що ті, з ким стикаєтеся — таксисти, адміністратори готелю, офіціанти, покоївки, якось дуже наполегливо норовлять будь-якими шляхами. Виманити у вас хоча б динар (20 рублів), що не дуже в’яжеться із заявленим середньостатистичним доходом. Офіційна статистика завжди лукавить.

Але ось що ви бачите на власні очі, так це молодість нації: та ж статистика стверджує, що третина населення молодше 15 років, і ви не сумніваєтеся в цьому, коли в середині дня вулиці заповнюються школярками та школярами, які закінчили заняття (до речі, шкільна освіта тут суворо обов’язково та безкоштовно). А середня тривалість життя наближається до «японської»: 72 роки у чоловіків та 80 років у жінок; основними складовими цього досягнення тут вважають здоровий клімат, простоту життя, відносну безконфліктність (порівняно, наприклад, із сусіднім Алжиром) та головне – знамените оливкове масло.

По дорозі до Карфагену нас завозять у музей Бардо, цього пропускати не можна. Тут зібрана мозаїка з усіх туніських розкопок, її кількість, розміри фрагментів, що збереглися, якість — вражають. Мозаїка єгипетського Луксора теж цікава, але вона блякла, у фігурках людей і сценах обов’язкова якась умовність, зрозуміла лише древнім єгиптянам. Тут ви бачите майже сучасні особи, обробка часом настільки філігранна (так звана «міліметрова мозаїка»), колірна гама така барвиста, що мимоволі виникає підозра, а чи не виготовляють всю цю пишність десь на сусідній вулиці в підпільній майстерні за допомогою лазерів і комп’ютери. Ні, експерти ООН багаторазово підтверджували справжність цих знахідок, отже, і справді блискуча Карфагенська цивілізація не міраж у пустелі століть.

А самого Карфагена немає, кілька наритих уламків колон ні про що жодного уявлення не дають, сюди й туристів не возять, тож особливо допитливим доводиться добиратися самостійно. Туристам же демонструють добре збереглися і цілком традиційні лазні, побудовані вже пізніше руйнації Карфагена; дивно, але римляни налаштували тут у сотні разів більше, ніж зруйнували — у всьому цьому далася взнаки і їхня ненависть до великого міста, і відчуття історичної провини за його знищення.

Причини ненависті були. Ще 22 століття тому, коли Рим набрав чинності і сповнився імперськими амбіціями, почала цілеспрямовано мусуватись ідея перетворення Середземного моря на «італійське озеро» (реанімована Муссоліні в 1920 роки). Це обіцяло могутність і багатство. Але у західному середземномор’ї господарювали карфагенські мореплавці, Сході — Єгипет. Однак поки що єгиптяни дуже далеко (їхня черга настане пізніше), а від Карфагена до Сицилії, римської провінції, ближче, ніж від Рязані до Москви — це цілком конкретна військова загроза. Її і реалізував карфагенянин Ганнібал, який пройшов з «вогнем і мечем» по всій Італії, але чомусь пощадив Рим (історики та військові фахівці досі дивуються, чому).

Карфаген має бути зруйнований

Тоді й прозвучало знамените Delenda est Carthago — Карфаген має бути зруйнований. Сенатор, законник, аскет Катон (попередник З.Бжезинського і К. дель Понте в одній особі) переконав римлян, що треба не просто перемогти ненависне місто, а стерти його з землі. І коли година настала, Катон не стримував себе: все, що могло горіти, спалили, камінь роздробили і здебільшого вивезли, пустку, що утворилася, переорали і засипали сіллю, щоб і трава не росла. Тих, хто залишився в живих карфагенян, розпродали в рабство, велика країна, подібно до Атлантиди, зникла безслідно.

За цією зоологічною ненавистю бачиться щось більше, ніж досягнення політичних, економічних, військових цілей — романтична цивілізація купців-мореплавців викликала таємну заздрість логічно-одномірних прагматичних римлян, а це предмету заздрості не прощають. На вимороченому місці утворили римську провінцію та назвали її «Африкою». Не всі були солідарні з Катоном у його очевидному варварстві (навіть за тими наджорстокими часами), відчували, коли-небудь відгукнеться. Через п’ять століть вандали з Північної Німеччини пройшли через Східну Європу в Іспанію, переправилися на африканський континент, років тридцять прожили на місці колишнього Карфагена, вигнавши звідти римлян і увібравши в своє плем’я їхніх рабів, а в 455 році захопили і знищили Рим, поклавши кінець цивілізації.

Вандалізм прийнято визначати як безглузде знищення культурних цінностей. У музеї Бардо, крім мозаїки, зібрано ще й безліч знайдених у Тунісі скульптур римлян — у всіх відбито носи, руки та геніталію. Римлянина-пана переповнювала гордість, і він ходив, в буквальному сенсі задерши ніс, гордовитим жестом руки вказуючи рабові його місце. І мармурова постать сприймалася тоді не «культурною цінністю», а якимось ідолом, мало не клоном живого римлянина, зрозуміло, рабам-вандалам не хотілося, щоб ті продовжували свій рід. Ось і відбивали у скульптур все ненависне — схоже, що часто нісенітниця в історії має свій сенс, якщо і не виправдана, то зрозуміла.

…Від століть, що пронеслися над цією землею, залишилися голубина моря і міфи. Я виводжу з собою крихітного чорного слоника із весело задертим хоботом – символ успіху та щастя. Слони йшли з військом Ганнібала через Альпи на Рим, і, хоча, на думку істориків, вони були лише тягарем для великого полководця і незабаром загинули, чутка саме їм приписує вагомий внесок у справу перемоги.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Останні записи

This site is registered on wpml.org as a development site.